Без перебільшення можна констатувати – піккардійців на Закарпатті обожнюють! Може тому, що цей чоловічий секстет в епоху попси й несмаку дарує нам ковточок справжнього щирого мистецтва, та й своєю щирістю на сцені підкуповує слухачів. До того ж дійсно відчувається, що вони по-справжньому працюють, а не «відробляють» черговий концерт.

Мені пощастило побувати на репетиції «Піккардійської терції» і на власні очі переконатися, наскільки серйозно співаки готуються до виступу. От і п’ятого грудня в Ужгороді та шостого – в Мукачеві майстри співу а капела радували слухачів програмою «Все для вас», до якої увійшли найкращі їхні пісні за 17 років творчої діяльності.

Крім того, не можна не гордитися своїм краєм, коли чуєш, з яким теплом про нього відгукуються наші гості. От і Андрій Капраль, соліст гурту, який погодився відповісти на декілька запитань «Замку» не приховує радості. «Їхали до вас, то зі львівського боку небо було все сіре, затягнуте хмари, а лише переїхали на ваш бік – і відразу сонце виглянуло! Закарпаття нас завжди так зустрічає», – ділиться він враженнями.

– Цей рік у нас під знаком виборів, і дуже багато ваших колег активно агітують за якогось кандидата. Як ви ставитеся до того, що творчі люди стають до політичної агітації?

– Насправді, все дуже просто. Ніхто не агітує – всі заробляють гроші. Я не думаю, що більшість тих музикантів настільки переконані в перевагах того чи того кандидата. Чи в кризу, чи не в кризу, але артисти завжди заробляли таким чином. Зрештою, це не погана річ, у цілому світі так робиться. Якщо людині пропонують заробити в той час, коли роботи не надто багато, то чом би й ні?

Ми майже не працювали на політиків. А якщо вже працювали, то, крім прагнення заробити гроші, мали відповідні переконання. Якщо нам пропонують таку роботу, або просто відмовляємося, або обговорюємо всі «за» та «проти». Якщо кандидата не можемо підтримати, бо не відчуваємо до цієї людини жодних позитивних почуттів, то заради грошей агітувати за нього не будемо. Можливо, через це й не так часто нас запрошують.

– На вулиці грудень, тобто рік практично завершився, і можна підбивати якісь підсумки. Яким цей непростий фінансово 2009-й видався для «Піккардійської терції»?

– Напевно, він був не настільки плідним, як попередні. Але ми мали не набагато меншу кількість концертів, ніж у попередні роки. Навіть в Києві виступили тоді, коли в столиці ще була епідемія грипу. Незважаючи на це, зібрався повний зал. Люди прийшли на зустріч з мистецтвом, і, думаю, ніхто з них не думав, що повернеться з концерту хворим.

Звичайно, через економічну кризу десь змінилася цінова політика. Людям хочеться відпочити душею, а в період кризи не всяк зможе дозволити собі витратити побільше. Тому вартість квитків стала більш лояльна, щоб і люди змогли прийти, і ми щось заробили. Це ж, зрештою, наша робота, завдяки якій ми живемо.

Єдине, що змінилося, – суттєво поменшало корпоративів. Більшість наших «однопісенних» співаків жили за рахунок таких вечірок. Дякувати Богові, за 17 років маємо, що запропонувати людям. Піккардійці не з тих, хто виживає суто за рахунок корпоративів.

– Ви досить часто відвідуєте з концертами нашу область, хоч Ужгород є крайньою точкою України і по-справжньому видатні музиканти гостюють у нас рідко...

– Дійсно, за рік із хвостиком ми вже втретє у вашому краї. За цей період відкрили Ужгород для себе, а він – відкрив нас.

Що ж до Закарпаття, я завжди казав: ми маємо бути щасливі, що в нашій країні є такий куточок. Це – перлина. Тут люди зі своєю культурою, своїм вином. Вино ж багато про що свідчить – це філософія. Я не думаю, що проблемою є гори. Їх можна або переїхати, або перелетіти. Зрештою, іншим кінцем країни є регіони на Сході чи Півночі.

Біда в тому, що у своїй державі часом ми є чужими. За кордоном своїх митців леліють, допомагають їм у всьому. Ми не просимо, аби нам держава допомагала, давала гроші. Хочемо, щоб принаймні не заважала, ухвалювала такі закони, які б дозволили українським артистам в себе вдома спокійно працювати.

Я не расист і не відчуваю неприязні до інших націй, але вважаю, що для своїх артистів умови мають бути лояльніші, аніж для приїжджих. Російські, здебільшого, виконавці приїжджають і гребуть гроші мішками. Нас же податкова тисне, інші структури, постійно якісь незрозумілі питання виникають. Ну не можна ж так робити. Ви на чужих заробляйте, а своїм дозвольте дихнути спокійно.

Чому в нас нині шансон – чи не найпопулярніша музика? Тому що його пропагують. Деякі російські групи (не називатиму їх) роз’їжджають з одного кінця України в інший. Продають квитки по 800 гривень – і люди забивають зали. Все працює на те, аби слухали цю мутню. Людей тихенько прозомбували. Нібито недавно нам казали, що ми маємо волю, свободу слова. Яка свобода, якщо нас ніхто не чує?

– Ви вже можете сказати, що є своїми тут, на Закарпатті?

– Після останніх зустрічей з публікою, напевно, можемо. Ми знали, що нас тут люблять, але не могли уявити, що настільки. Коли ще не вийшов на сцену, а тебе вже стрічають оплесками, розумієш, що люди захоплені твоєю роботою, то це дуже радісно. Закарпаття – це перлина України, і нам приємно бути в цьому краї, адже тут своя історія, неповторна архітектура, особлива культура – це дуже цікаво. Ми ж побували багато де у світі, та тут є щось окреме, гарне. Це ж така краса – гори! Далеко не кожна країна може ними похвалитися. А у нас і гори, й море, і степ – багатющі ми! Просто потрібно людям прищепити любов до своєї держави – і все буде добре.

– Ви співаєте вже багато років, і концертів, напевно, дали сотні, якщо не тисячі. Не зоднаковіли ще для вас? Чи кожен виступ якось відрізняється від іншого?

– Ніколи концерти не можуть бути однаковими. Дуже багато чинників є. Виступи залежать від того, як люди поводяться. Не порівняти концерт, який проходить в Україні, з тим, що відбувається в Сінгапурі. Наші люди емоційні, а там публіка почуттів не виказує. Півтори години виступали в цій країні перед малайцями, китайцями та індусами. Ти співаєш, а вони сидять і не поворухнуться, жоден м’яз на обличчі не задрижить, – тож не розумієш, добре все чи ні. А наприкінці вони встали, стали рухатися, танцювати. Посол України сказав після концерту, що він шокований. Бо дочекатися від цих людей, аби вони встали, – неймовірно. У Голландії інакший концерт, у Франції ще інший. Навіть в Україні відчувається різниця. У степу люди не такі, як на Прикарпатті чи Закарпатті. Відповідно, й концерти різні. Буває, що їздимо країною з однією програмою на 30 пісень, але, зважаючи на реакцію людей, міняємо набір. Керівник стежить за реакцією залу і по ходу коригує.

– 17 років разом на сцені – це число викликає повагу. Невже ніколи не втомлювало співати в одному колективі стільки часу?

– Справді, ми вже давно разом. Тоді, 17 років тому, нас було тільки четверо. З часом нам стало замало голосів, тож узяли ще двох співаків. Потім пішов один соліст, і на його місце взяли іншого. І ось у нинішньому складі виступаємо вже 14 років. Думаю, річ у тім, що ми не просто люди, які разом співають, ми – друзі. До того ж – справжні фанати музики, що дістають від свого заняття справжнє задоволення, а не просто заробляють на життя.