Проблема виявлення ролі українців у розбудові інших національних музичних культур ще спеціально не вивчалася, хоч уже накопичено деякий фактологічний матеріал. Вона перспективна як у плані дослідження міжнаціональних зв’язків, так і у встановленні ролі інонаціонального чинника в розвитку окремих національних культур.

Драматична доля України через “недержавницьке” існування українського народу протягом більшої частини його історії спричиняла різні ситуації в музичній культурі.

У період перебування України під владою Речі Посполитої у ХУІ-ХУП ст. деякі українці включалися в розбудову польської культури. Яскравим прикладом цього є композитор і теоретик першої половини XVI ст. українець за походженням Себастьян з Фельштина. Ім’я Себастьяна з Фельштина польські дослідники пов’язують і з зародженням польського Відродження. Проте було чимало й таких митців, які творили свою національну культуру в своїй країні. Характерною особливістю періоду XVII ст. є те, що, незважаючи на національні та релігійні утиски, витворюється українська культура високого художнього рівня — українське бароко. У професійній музиці, як відомо, це церковний партесний спів. Музика партесних творів дає підставу твердити, що вже в XVII ст. існувало не тільки свідоме прагнення композиторів рецептувати досягнення інших європейських культур, але й розвивати національно самобутній багатоголосий український православний спів. Більшість дослідників схиляються до думки, що в європейській музичній культурі немає явища, аналогічного партесному співу. Українські митці, засвоюючи досягнення польської та західноєвропейської техніки церковного хорового письма і своєрідно її застосовуючи, не відмовлялися від своїх традицій (давньоукраїнської монодії, кантів, фольклору). Вони зуміли на цьому етапі синтезувати своє і чуже та створити українську модель церковної музики барокового стилю.

Українська культура епохи бароко стає донором інших національних культур. У другій половині ХУП-ХУПІ ст. найбільшу роль вона зіграла в Росії. Дуже промовисто про українські та білоруські впливи цього періоду писав російський учений-славіст П.О.Бессонов у 1871 р. Він зазначав: “Будь-кому відомо, наскільки вони багаті, сильні і дійові <...> Майже все зазнало їхньої реформи, невідворотного впливу: богословське учення, виправлення священного і богослужбового тексту, друкування, справи розколу, церковна адміністрація, проповідь, храмовий, громадський і домашній спів, ноти <...> склад шкіл, предмети і способи навчання, утримання бібліотек, правопис, вимова при усному мовленні і при читанні (церковне м’яке “г” замість твердого), громадські ігри і видовища і т.д.”. Цій проблемі присвячена й праця К.В.Харламповича “Мало-российское влияние на великорусскую церковную жизнь” (Т.І.Казань, 1914). Чимало цінного фактологічного матеріалу про значну діяльність українців у Росії подає праця М.М.Штранге “Демократи-ческая интеллигенция России в XVIII веке” (М., 1965). У XVIII ст. не було жодної сфери інтелектуальної та художньої діяльності, де б яскраво не проявили себе українці з Лівобережної України. їхня діяльність простежується в політичному житті, освіті, науці, літературі, журналістиці, образотворчому мистецтві, в церковному житті. Значна їх роль і в музиці.

У музичній галузі найбільшим був внесок українців у реформування в Росії церковного співу. Простежуються два етапи реформування. Перший з них — це перехід від монодії до багатоголосого церковного співу і запровадження в російських церквах українського барокового партесного співу з середини XVII ст. Для здійснення цієї реформи необхідні були знавці цього складного співу, півчі, які могли його виконувати, а також регенти і самі твори. Через це з другої половини XVII ст. розпочався процес систематичного вивезення з України талановитих композиторів партесної музики, регентів, півчих. Російська влада постійно надсилала в Україну в генеральну гетьманську канцелярію листи з вимогою надіслати з України знавців партесної музики. Збереглося чимало таких документів. Киянин Микола Дилецький, який став класиком української партесної музики, був активним пропагандистом нового стилю церковної музики в Росії. У цьому плані особливе значення мала його “Граматика музикальна”.

Українські півчі були в церковних хорах не тільки Москви, Петербурга, але в Тобольську, Смоленську, Новгороді та інших містах Росії. При Воронезькій семінарії існував навіть особливий клас співу, що називався “школою черкаської музики”. Чимало українців — знавців партесного співу було в монастирях Росії. Особливо виділявся в цьому Петербурзький Олександро-Невський монастир, заснований у 1710 р. Як свідчать історичні документи, збережені в Петербурзі і опрацьовані російською дослідницею І.Чудіновою, на вимогу керівництва монастиря протягом XVIII ст. туди постійно відправляли церковних півчих з українських монастирів Києва (Видубицького, Миколаївського, Михайлівського, Братського, Печерського, Софійського), Чернігова (Троїцького). Це сприяло тому, що богослужбовий спів у Петербурзькому Олександро-Невському монастирі базувався на традиціях українського церковного співу. Крім того, Олександро-Невський монастир постійно підтримував контакти з різними українськими монастирями. Українські монастирі, які мали свої, усталені віками школи співу, та українські півчі й композитори (серед них Герасим Завадовський, Зиновій Козачок, Феодосій Світлий та ін.), які приїжджали до Олександро-Невського монастиря, мали суттєвий вплив на становлення петербурзької співацької школи. На початку 40-х років петербурзький монастирський хор стає зразком для московських монастирів. У 1742 р. Синод видав указ, який велів організувати “київський спів” у Московській Троїце-Сергієвій лаврі “наподобие невского”.

Другим осередком, куди систематично надсилали музично-церковні сили з України, була петербурзька Придворна співацька капела. Українські композитори, регенти, півчі, вчителі привозили із собою в Росію українські нотолінійні Ірмолої, партесні твори, які й досі зберігаються в бібліотеках Москви та Санкт-Петербурга. Живучи в Росії, українські музичні діячі писали там нові партесні твори. Під їхнім впливом творили й російські композитори. Унаслідок трансплантації українських музичних сил і української музичної продукції в Росію там збереглася значна кількість українських пар-тесних творів. Тому перед українським музикознавством стоїть завдання відшукати українські партесні твори в бібліотеках Росії й видати їх, і тільки тоді може бути створене повне уявлення про цей визначний пласт барокового музичного мистецтва.

Завдяки українським музикантам відбулося й наступне реформування церковної музики в Росії у другій половині XVIII ст. На цьому етапі воно полягало в зміні стилю з барокового на класичний. Розпочав цей процес композитор А.Рачинський, який служив капельмейстером у гетьмана Кирила Розумовського. Церковні твори А.Ра-чинського в середині XVIII ст. привіз із Глухова в Петербург Г.Н.Теп-лов, який працював у гетьмана. Через новизну цих творів їх спочатку виконували тільки при дворі, щоб поступово привчити слух публіки до нового стилю. Поки що знайдені ноти тільки деяких концертів Рачинського в Україні в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім.В.І.Вернадського.

Далі новий стиль церковної музики в Росії розвивали українські композитори М.Березовський та Д.Бортнянський. Отже, і на цьому етапі українські традиції церковного співу поширилися в Росії і були домінуючими аж до початку XIX ст. Систематичне перевезення з України музично обдарованих юнаків у Росію для петербурзької Придворної капели створило ситуацію, коли більшість її співаків були вихідцями з України. Про це й писав сучасник Я.Штелін у праці “Музьїка и балет в России”. Він, до речі, поряд з італійськими творцями церковної музики в Росії, виділяє й українських.
Уставщиками та керівниками петербурзької Придворної капели аж до першої чверті XIX ст. були в основному українці, зокрема, М.Полторацький та Д.Бортнянський. Домінування українців у Придворній співацькій капелі дає підставу твердити, що в Петербурзі існував своєрідний український осередок, музиканти якого основувалися на багатих українських традиціях хорового виконавства й композиторської творчості.

Українські композитори церковної музики М.Березовський, Д.Бортнянський, С.Давидов та ін. розвивали в Петербурзі українську церковну музику. Отже, творчість цих композиторів є складовою частиною української музичної культури, але одночасно вони зробили вагомий внесок і в розвиток російської культури.

Я зупинилася тільки на одній галузі музичної культури — церковній музиці. Українські музиканти розвинули в Росії активну діяльність і в галузі музичної фольклористики (В.Трутовський), відіграли значну роль у розвитку класичного оперного та інструментального мистецтва (М.Березовський, Д.Бортнянський, І.Хан-дошкін).

Таким чином, вплив української музичної культури на російську в другій половині XVII—XVIII ст., як і в інших галузях, був значним, але він ще потребує подальших ґрунтовних досліджень.