Володіння голосом    Традиційний народний    Трансформований "народний"    Академічний    Стихійний "міський"    Естрадний та інші

Володіння голосом

Володіння голосом у найпростішому розумінні – це вміння на побутовому рівні проспівати просту мелодію.

Ще кілька десятиліть тому українці починали вчитися музиці з самої колиски – цьому сприяла традиція побутового співу. Всесвітньовідомі шедеври української народної пісні творилися й жили не на сцені, а просто поміж людьми.

Але сьогодні, коли за нас грає техніка, спів у побуті помалу стає рідкісним явищем. Тож немає нічого дивного в тому, що часом ми самі не знаємо своїх можливостей. А ще як, боронь Боже, вчитель у школі після першої проби твого голосу скаже: “Слуха нєт!” – зневіра на все життя...

Старійшина Київського кобзарського цеху Георгій Кирилович Ткаченко любив запитувати таких зневірених: “Ти мене чуєш?.. То чому ж кажеш, що у тебе слуху немає?”

Головне тут – ваше бажання. Природні здібності, якими б геніальними вони не були, найчастіше відіграють тільки допоміжну роль. Та й саме поняття “здібний до музики” є доволі відносним, бо різні люди приходять до музики дуже по-різному.

Зокрема, цікавим був досвід т.зв. "сєдовської майстерні" Київського кобзарського цеху, до якої наприкінці 1990-х збиралися різні за освітою й фахом люди віком від 17 до 35 років. Більшість з них ніде співати не вчилися. Гуртом ходили колядувати, водили веснянки, співали купальських пісень, влаштовували традиційні весілля... Голосів ніхто не "ставив", співали стихійно; більш досвідчені довчали менш досвідчених – і зрештою навчилися володіти голосом всі, хто цього хотів.

"Сєдовська майстерня" не стала співочим гуртом чи колективом, залишившись на рівні побутового співу й музикування. Але п'ять років, прожитих за народним календарем, дали її учасникам чудові спогади і дуже яскравий творчий досвід, яким вони охоче діляться й досі.

Річ у тім, що у дуже багатьох людей вроджений музичний слух через відсутність співочої практики просто “не знає”, як керувати голосом: голосові зв’язки “не звикли” відтворювати звук певної заданої висоти. Така людина, коли пробує співати, то сама чує, що “щось не те”. Але що саме “не те” – самому розібратися важко...

Голосові зв’язки – звичайні м’язи людського тіла. Той, хто вперше бере до рук тенісну ракетку, теж мусить “привчити” руку до нових потреб і навантажень. Для цього потрібне тільки тренування. Отже, якщо співати хочеться – значить, співати треба. Спершу наодинці, самі з собою наспівуйте добре знайомі мелодії – і ви скоро відчуєте, що оте “щось не те” відходить, голос стає впевненішим, а мелодія – виразнішою і правильнішою.

Корисно також "шукати" власним голосом повсякденні побутові звуки – гудіння пилососа, поїзда в метрополітені тощо – і приєднуватися до них. Потім – виспівувати на їх тлі якісь коротенькі мелодії або просто звукові інтервали. Це прості й дуже дієві вправи для поєднання слуху й голосу.

Добре за цих обставин буває також учитися грати на якомусь музичному інструменті з фіксованою висотою звуків – наприклад, на гітарі або бандурці – мамаївській кобзі. Інструмент допоможе вивчити мелодію і стихійно приєднати голос до неї.

У багатьох випадках такого побутового самонавчання для оволодіння власним голосом може бути й досить – потрібен тільки час. Якщо ж відтворити мелодію голосом не виходить навіть після тривалих спроб, можна звернутися за порадою до досвідченіших співаків або викладачів.

Ті, хто сьогодні володіє голосом на побутовому рівні, зазвичай співають у стихійній ("міській") манері. Це цілком припустимо – але, якщо вам хочеться чогось більшого, то боронь вас Боже самотужки інтенсивно наслідувати академічну манеру або грудний спів! Можете зірвати голос, пошкодити зв'язки, заробити на них "вузлики" тощо – це шлях до тривалого лікування або навіть хірургічного втручання, після якого про спів говорити вже буде складно. Краще знайдіть собі вчителя, який вчасно виправить помилки і зорієнтує вас у належному напрямку.